Про самооцінку

Є люди, які здаються впевненими в собі, але варто заглянути трохи глибше — і всередині них живе тихе відчуття: «зі мною щось не так».

Воно може звучати по-різному:«Я не вартий любові»,«Зі мною щось не так»,«Я завжди роблю недостатньо».

З цим я стикаюся майже на кожній сесії.І найчастіше йдеться не про самооцінку як про «впевненість у собі», а про те, наскільки людина взагалі дозволяє собі бути собою.

Ще Девід Юм писав, що людина — це потік відчуттів, думок і спогадів.А постійного «я» — немає. По суті, ми відчуваємо себе через те, що думаємо про себе.

І якщо ці думки колись просочилися критикою, соромом, почуттям провини — самооцінка неминуче стає крихкою.

Карл Роджерс говорив: нас формує не те, що з нами відбувається, а те, як нас приймають.

Якщо в дитинстві любов була «за щось» — за хороші оцінки, за слухняність, за зручність — усередині народжується внутрішній суддя.

«Я цінний лише тоді, коли мене хвалять»,«Я не маю права на помилку»,«Якщо мене не схвалюють — значить, я поганий».

І ось з’являються знайомі маркери низької самооцінки:— відчуття, що я гірший за інших;— сором просто за те, що я є;— нездатність прийняти комплімент;— життя заради інших, тому що «без них я — ніхто».

А Вільям Джеймс запропонував просту, але геніальну формулу:

Самооцінка = Успіх / Домагання

Тобто що вищі наші очікування від себе — то складніше відчувати себе «достатнім».

Парадокс у тому, що підвищити самооцінку можна не лише через успіхи, а й через дозвіл бути живою людиною, а не вічним проєктом із самовдосконалення.

Коли я працюю із самооцінкою, я не «підвищую впевненість у собі».Я допомагаю повернути собі відчуття права бути.

Просто бути: з помилками, страхами, недосконалістю.

І в якийсь момент людина раптом каже:

«Я можу бути собою — і цього достатньо».

Ось із цього моменту й починається справжня, доросла самооцінка.

Тиха. Внутрішня.Не від лайків. Не від оцінок. Від контакту із собою.